"Новий Iphone".

Рейтинг користувача:  / 1
ГіршийКращий 
Останнє оновлення: Четвер, 14 грудня 2017, 21:15

Онацька Олена

Новий Iphone

Довгоочікувана субота. Батьки Богданчика зранку поїхали за місто, а хлопчик залишився з бабусею.

Як завжди, після сніданку вони пішли на прогулянку. Малеча метушилася в пісочниці, старші хлопці гралися м’ячем  або каталися на велосипеді, а дівчатка по черзі стрибали зі скакалкою. Богданчик бував скрізь. Непосида і «чомучка», він встигав і з дітьми гратися, і безліч питань задати. Раптом він побачив дівчинку, яка нерухомо сиділа в інвалідному візку і читала книжку.

  – Бабусю, а чому ця дівчинка уже доросла, а увесь час сидить  у колясці? –

 підбіг Богданчик із запитанням.

     – Не кричи так голосно, Богданчику, – зупинила його бабуся, – ця дівчинка не може ходити, у неї ніжки хворі. Ти краще підійди, запитай, як її звати.

 

Допитливий хлопчик підбіг до інвалідного візка.

  – А як тебе звати? – швидко запитав він дівчину, яка відірвалась від читання і уважно подивилась на нього. Вона соромилась таких запитань, але, побачивши блакитні очі малюка, який ще й привітно посміхався, трішки зніяковіла:

  – Яринкою мене звати, а я тебе знаю – ти Богданчик .

  – А ти умієш складати казки? – допитувався малюк у нової знайомої.

  – А про кого ти любиш казки? – дівчинка закрила книжку і посміхнулась.

  – Ми з бабусею про все вигадуємо :  про вперту мурашку, про кульбабку, про парасольку. А я дуже хотів мобільний телефон, і мені його недавно подару–вали,–  Богданчик швидко хотів поділитися своєю радістю.

  – Сідай поряд на лавочку, що-небудь вигадаємо, – запропонувала Яринка малому.

Богданчик слухняно примостився скраю. Але Яринка не встигла ще почати розповідь, як Богданчик знову поцікавився:

  – А ти нікуди-нікуди не ходиш? – запитав здивовано.

Він підійшов до дівчинки ближче і з дитячою допитливістю та наївністю доторкнувся рукою до інвалідного візка.

  – Я не можу ходити, Богданчику, у мене ніжки хворі, – відповіла дівчина, навіть не засоромившись.

Мабуть, змирилася з цим, бо від початку війни на рідній землі вона бачила речі набагато страшніші, ніж крихітний мінометний осколок, що вмить зруйнував її життя.

Тільки очі говорили про її стан – вони були великі, сині і дуже - дуже сумні.

  – Але сидіти увесь час у візку нецікаво! – сказав серйозно малюк, наче дорослий.

  – Чому нецікаво? Я читаю, дивлюся телевізор, до мене в гості приходять друзі.

Ярина намагалася весело розповідати, але навіть Богданчик розумів, що його знайома дуже страждає, бо не в силі бігати, стрибати, кататися на велосипеді. Вона не може робити того, що роблять інші діти.

Вразливе сердечко малюка зуміло відчути і той біль, і той сум. І раптом Богданчик швидко зняв із шиї шнурочок із новим айфоном.  Одну мить потримав його в руках, ніби прощаючись з улюбленою іграшкою, і віддав Яринці.

  – Ось візьми! Це подарунок для тебе! – сказав і водночас злякався, як же він буде без телефона? Адже так довго чекав! Цілий рік!

  – Ні, Богданчику, ні! Це занадто дорогий подарунок! Я не можу його прийняти! 

Яринка намагалася повернути мобільний телефон. Але хлопчик залишив подарунок і швидко  побіг. Дівчина розгубилася: наздогнати його вона не могла.  А малюк прудко підбіг до бабусі.

  – Бабусю, ходімо додому, я уже їсти хочу,– сказав, щоб швидше зайти в будинок.

  – Ось і добре, мій рідний, апетит у тебе з’явився!  – старенька  була задоволена!

Богдан їв мовчки, що зазвичай ніколи не було такого. Бабуся занервувала, коли онук миттю роздягнувся і ліг спати.

  – Ти не захворів, Богданчику? – запитала.

  – Ні, бабуню. Я висплюся і знову буду веселим, – запевнив він її.

Тільки швидко заснути малюк не зміг. Перед очима була то Яринка у візочку, то сердите обличчя тата. Різні почуття рвали його серце на частинки. Йому було жаль дівчину, яка не могла ходити, хоча не зовсім розумів, як це, маючи ніжки, не вміти ходити. Страшно було перед батьками через телефон. Що ж їм сказати? І тільки одне було приємне в цьому – те, що він подарував телефон Яринці. Бо зробив це за покликом серця і зовсім не жалкував. Він співчував Яринці і віддав їй найдорожчий улюблений подарунок.

Богдану не спалося.

  – Богданчику,  чому ти не відповідав впродовж дня на мої дзвінки? – мама увійшла у квартиру.

І, залишивши сумки у вітальні, заглянула у кімнату сина.

Хлопець мовчав, не знаючи, що сказати. Він знав, що обманювати негарно. Але ж як пояснити мамі?

  – Я його загубив, – сказав, почервонівши, і заплющив очі. Було соромно обманювати маму.

  – Як загубив? Коли? – мама розгублено подивилася на бабусю з надією почути відповідь від неї.

А та тільки зараз згадала, що після прогулянки не бачила телефон в онука. Бабуся швидко побігла у двір, обшукала, обдивилася скрізь, але, звичайно ж, нічого не знайшла.

Батьки довго радилися і винесли сину вердикт: заборонити ігри на комп’ютері і відмінити похід у зоопарк, запланований на вихідні.

Бабуся намагалася захистити онука, але батько поглядом очей зупинив її. Богданчик довго плакав у своїй кімнаті. Так і заснув.

Бабуся ще раз намагалася поспівчувати дитині, але тато заборонив заходити до хлопця у кімнату, пояснюючи це тим, що він майбутній чоловік і повинен відповідати за свої вчинки.

     Старенька мовчки пила серцеві краплі. Вона бачила, що батьки також стривожені. А тато з мамою, успішні бізнесмени, ніяк не чекали, що син так безвідповідально поставиться до їх подарунка. Адже він майже рік чекав цей телефон!

І все-таки тато першим зробив крок.

  – Усе, досить! Ми винні, рано було ще такі дорогі подарунки купувати, – сказав. – Будемо відпочивати, а вранці щось вирішимо.

Аж раптом дзвінок у двері.

  – Хто це так пізно? – здивувалася мама, а тато мовчки пішов відчиняти двері.

На порозі стояла літня жінка.

  – Можна увійти? Мені потрібно з вами поговорити, – впевнено сказала незнайомка.

  – Прошу, – запросив тато жінку у вітальню, нічого не розуміючи.

  – Мене звати Ганна Петрівна, я ваша нова сусідка із третього під’їзду. Ми з Яринкою нещодавно переїхали сюди з Донецька, а дочка із зятем залишилися там, у батальйоні Донбас”, – сказала вона і простягнула татові телефон Богданчика.

  – Дякую, де ви його знайшли? – тато просто зрадів, що ґаджет так швидко знайшовся.

  – Ні, я його зовсім не знайшла! – сказала сусідка здивовано – Це ваш син подарував моїй онучці!

  – Як подарував? Він же сказав, що загубив? – тепер уже і бабуся, і мама здивовано дивилися одна на одну, нічого не розуміючи.

  – Не сваріть його, будь ласка, У наш час так мало дітей, здатних співчувати чужому горю, – сказала з сумом сусідка.  – А син у вас просто чудовий. Заходьте якось до нас. На чай.

Батьки Богданчика були розгублені і навіть не знали, що й сказати, але пообіцяли, що не будуть гніватися на  хлопчика  та обов’язково прийдуть у гості до Яринки.

Провівши сусідку, вони зайшли в кімнату до сина. А „ чудовий хлопчик ” уже міцно спав із мокрими від сліз щоками. І тільки малесенька зморщечка говорила про біль і тривогу.

  – А у мене є пропозиція ще краща! – з радістю сказала мама пошепки, щоб зберегти сюрприз для сина. – Давайте візьмемо Яринку у зоопарк! Я думаю коляску можна поставити у багажник, а дівчинку взяти на руки. Як думаєш, можна? – запитала вона у чоловіка.

Він нічого не відповів. Обійняв дружину, з ніжністю і вдячністю подивився на свою маму.

  – Чудово, що малюк росте справжньою людиною, просто чудово, – подумалось якось батькові само по собі. – А Яринку я влаштую до найкращої клініки. Має ж хтось дістати той клятий шматочок заліза…        

 

 

 

 

  • 220x90 MONMS static

    wodenuk

    logopoippo2
  • pol yprav188x80 pedrpesacom banner dotsOsvitaUA logo
  • LogoTop.uk-UA
by joomlana.net