Шабля

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
Останнє оновлення: Середа, 30 листопада -0001, 00:00

 

Шабля

(оповідання)

           Сьогодні Денис, Юрко та Сашко вирішили  знайти  справжню козацьку шаблю, що, за словами жителів села,  до цього часу висить у покинутій хатині серед лісу. Хлопці боялися, що дадуть батьки їм березової каші. Але осоромитись перед Сашком, гостем з міста, не хотіли. Вирушили.

         Відразу за селом стежка була широкою, а далі вужчала, аж поки зовсім не загубилася у духмяних некошених травах. Ліс зустрів хлопців насторожено. Вітер стогнав у верховітті. Усе частіше зустрічалося зламане гілля, поодинокі сухі дерева, схожі на монстрів. І ось з глибини визирнула пустими очима-вікнами стара, вросла в землю хатина. Колишній тин переплівся з густим пагінням бузини. Лише там, де колись була хвіртка, хлопці побачили витоптану стежку. Старі ржаві петлі ніби стогнали чи то від болю, чи то від протягу. На даху, порослому бур’янами, сидів ворон.

          Раптом затріщали гілки, за хатою почулися кроки. Хлопці закам’яніли від страху. У Юрка та Дениса тільки тоді відлягло від серця, коли вони побачили дядька Максима – місцевого лісника.

         --Чого вас сюди занесло? Ідіть собі стороною, не тривожте духів.

         Слова лісника зовсім збили Сашка з пантелику:

         --А що, справді у цій хатині живуть привиди?

         -- Не гоже зараз про це говорити. Ходімо краще до мене, поласуєте варениками з лісовими суницями. Може, мій тато щось вам і розповість.

        Подвір’я лісника нічим не відрізнялося від будь-якого селянського двору.

--Тату, до нас гості! – гукнув дядько Максим. – Олю, принеси-но вареників.

Під старою вишнею стояв стіл, а поруч на лаві грівся у сонячних променях старенький дідусь. Хлопці сіли за стіл. Тітка Ольга поставила миску з варениками, по чашці молока, та й сама сіла спочити біля гостей.

Дідусь зрадів, що у дворі з’явились хлопчаки. Давно до нього ніхто не навідувався: у селі гаряча пора.

--З чим прийшли, хлопці? – заіскрились радістю очі старого.

-- Та ось зустрів їх біля Олениної хати, ­­ -- замість хлопців відповів дядько Максим.

-- Чи не по шаблю прийшли? – занепокоївся дід. – Не варто. У хаті її місце.

Ця розмова збентежила Сашка, а Денис і Юрко сиділи спокійні, очевидно, давно про все знали.

- Діду, розкажіть Сашкові про привидів, він з міста, нічого про них не знає.

- Не привиди, синку, душі, що спокою не знають. Багато лиха заподіяно їм. Почалися нещастя ще з козацьких часів. Останній кошовий Лубенського коша Петро Бандура не поїхав ні до Польщі, ні до Туреччини, та й Катерині служити відмовився. Утік до рідного Посулля. А щоб не мулити очі панові, поселився глибоко в лісі, купивши наділ і вмовивши пана узяти його лісником. Перевіз згодом родину. Добрий був чоловік, людям простим завжди допомагав. Дітей своїх добру вчив. Дворище переходило старшому з роду в рід, а менші розселялися у довколишніх селах. Говорять, що ніби в управі теж котрийсь був. Усе було б добре, якби куркулів не виселяли у Сибір. Тепер уже на Бандуриного онука чекала довга дорога. Поїхали на нову землю, та згодом один із синів повернувся. Оселився з молодою дружиною та двома хлоп’ятами. І шаблю прадідівську привіз, повісив на старе місце. Охороняла  сім’ю стара козацька шабля від лиха. Та не вберегла від нечистого у 33-ому. Наші селяни  ховали  у Семена Бандури збіжжя, сподівалися, що не знайдуть хліба далеко в лісі. Але світ не без «добрих людей». Привів голова сільради районну комісію в ліс по зерно та по шаблю. Бійка зчинилася. Семен з дітьми довго оборонялися, аж поки куля не прошила «бандитське» серце лісника. Усе забрали. Гірко плакала Олена з дітьми, та сльозами горю не зарадиш. Говорили, що рятувалися довго мерзлою картоплею з дальнього поля, (доки  ходити вистачало сили), лісові горіхи підсобляли, гриби, заготовлені у дальніх сторожках. Ледь животіли до весни. А коли розпочалась горе-сівба, вийшла з лісу Олена з торбинкою. Довго не наважувалася  просити у колгоспників: знала, що можуть поплатитися за це. Та голодні очі  дітей переважили розум. Пішла до трактора. Відсипали їй житечка. Але не судилося жінці повернутися до хати: швидко бігла від поля, боялась, щоб ніхто з правління не дізнався. Серце не витримало. Упала серед лісу, і більше вже не зустріла сонечка. А діти вижили. З’явився хтось із рідні, ніби у місті жили. Шаблю привезли на місце, а дітей забрали. Правда лише двох, Інших двох не встигли. Так і залишилась пусткою хата.

Коли я ще був молодим, часто навідувався, підправляв, хотілося, щоб вернулись  Бандури. Може, хоч дачу поставили б та літували б тут. Знайшов був одного десь у Херсоні. Довго листувались, а потім обірвався зв'язок. Тож поки я  живий, чекатиме шабля господаря. А помру, то вже хтозна-як воно буде.

Очі дідуся застелили сльози, дивився кудись мимо. А потім підвівся і пішов мовчки в ліс.

Хлопців увечері дядько Максим відвіз підводою до села. А батькам їх сказав: «Історію краю вчили». Так і минулася бешкетникам подорож до лісу.

А через тиждень Сашко з батьками повертався до міста. Проїжджали шляхом понад лісом, і Сашко побачив, як ледь помітна тінь жінки і двох діток проводжала їх.

- Тату, дивись, тітка Олена!

- А ти, синку, звідки про неї знаєш?

- Лісник старий розповів.

- А я вже думав, що знайшов дідові папери у моєму столі. Усе носився з ними старий. Шаблю якусь шукав. Просив, щоб його записи надрукував. Та все якось ніколи, хоч і дідусь давно помер.

«Ось виросту, обов’язково виконаю прохання дідуся. Може, шабля у лісовій сторожці на мене чекає, - вирішив Сашко, - маминого дідуся, здається, Петром Бандурою звали. Треба про все дізнатись».     

Ігнатьєв Ярослав

  • 220x90 MONMS static

    wodenuk

    logopoippo2
  • pol yprav188x80 pedrpesacom banner dotsOsvitaUA logo
  • LogoTop.uk-UA
by joomlana.net