Тематичні години інформування

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
Останнє оновлення: Понеділок, 23 березня 2015, 06:40
Година інформування

13.09 День визволення Лохвиччини від німецько-фашистських загарбників

   Ось і знову вересень... Місяць, що поєднує в собі радість і сльози, печаль і світлі мрії на майбутнє.

   В грізні роки Великої Вітчизняної війни вересень став доленосним місяцем для нашого Лохвицького краю.

   У 1941 році 12 вересня фашистські війська захопили наше місто. На полях краю клекотали тяжкі бої. Кров, смерть, сльози, втрати рідних і близьких – ось таким став вересень 1941 року для наших земляків. Тому у наш час, вересень – це Дні пам’яті за полеглими.

 

   Минули два роки окупації. І 13. вересня принесло ждане звільнення лохвичан від фашистської неволі. Знову кровопролитні бої, але бої за визволення рідної землі, знову сльози, але сльози радості і надії на світле майбутнє.

   Наше місто звільнили війська 309-ї стрілецької дивізії під командуванням полковника Дмитра Дрьоміна, що входила до 40-ї армії Воронежського фронту, яким командував генерал Ватутін. Особливо в боях за звільнення шашого міста відзначився 957-й стрілецький полк. Він першим форсував річку Сула в районі с. Луки і, захопивши рубіж Яхники-Дереківщина, перетнув шляхи німцям, що вели з Лохвиці на північ, зайшов у тил ворогові і відвернув на себе його увагу. Таким чином було захоплено всі три мости через Сулу. Мужньо трималися бійці і наприкінці дня ворожий гарнізон було розгроилено.

   Та ворог не здавався. Ще протягом кількох днів ішли кровопролитні бої на території краю. А 13-14 вересня місто масово бомбили з повітня. Тяжкий то був час. Втрачаючи друзів, однополчан, бійці впевнено йшли вперед, визволяючи рідну землю. Немало бійців навіки залишилися лежати у лохвицькій землі – про це свідчать братські могили.

   Чимало героїчних подвигів здійснили наші воїни: командир роти Герой Радянського Союзу при форсуванні річки переправився на плечах ворога, захопив висоту, забезпечивши наступ наших військ; Механік танка Гентович пішов на таран батареї ворога, розчавив чотири гармати, чим врятував не одне життя; танк Ольшанського першим увірвався до міста і безжально чавив гусеницями німців.

   У Лохвицькому краєзнавчому музеї зберігається повний матеріал про визволителів нашого міста. У експозиціях можна побачити фотографії визволителів, їх особисті речі. Співробітники музею ведуть переписку з воїнами, які залишились живими. Проте ще й до цього часу не всі загиблі перепоховані, не всі могили віднайдені і належно доглянуті.

   А сьогодні, у ці дні звільнення краю від німецько-фашистських загарбників, всі, хто воював на фронтах війни, хто кував перемогу в тилу, всім, хто боровся в окупації, хто зазнав страхів концтаборів, німецької катогри – наша шана і доземний уклін

Наш земляк Олександр Маринеско

Олександр Маринеско народився 13 лютого 1913 р. в Одесі. І це морське південне місто наклало свій відбиток на хлопчика, прищепивши йому надзвичайну жвавість, відвагу і любов до моря. З дитинства він добре плавав, пірнав, рибалив у штормову погоду.

Батько Олександра — Йон Маринеску — румун за національністю. Служив на румунському королівському флоті, але через конфлікт із офіцером, боярським сином, потрапив під трибунал. Друзі допомогли йому уникнути неминучої смерті (матроса, який підняв руку на офіцера, чекала страта), і Йон уплав через Дунай перебрався у Бессарабію. Опинившись потім в Одесі, він навіть прізвище змінив на молдавський манер — Маринеско. Згодом він одружився з українською дівчиною. Від батька хлопчик успадкував сміливість і прямолінійність, а найголовніше — прагнення романтики з чималою домішкою ризику, здатність миттєво вирішувати навіть найскладніші проблеми. Природно, що по закінченні загальноосвітньої школи в шістнадцятирічному віці він вступив до школи юнг, згодом — до Одеського морського училища. Перший та другий класи Олександр вчився у Лохвиці, потім родина переїхала до Одеси.  У 1933 р., одержавши диплом штурмана далекого плавання, йде на пароплав "Червоний Жовтень". Так і залишився б Олександр цивільним моряком, якби не один випадок: команда корабля, на якому він служив другим помічником капітана, брала участь у рятуванні моряків торпедного катера, який ось-ось мав затонути. Спостерігаючи за чіткими діями офіцерів, мужністю й відвагою моряків-торпедників, вирішив однозначно: "Буду військовим моряком!".До того ж незабаром був оголошений спецнабір штурманів у підводний флот...У 1937 р. О.Маринеско закінчив вищі курси командирського складу підводників і у званні старшого лейтенанта бере під командування військову субмарину-крихітку "М-96". Ще під час навчання весь вищий командний склад округу дивувався його винахідливості й ініціативності, його хоробрості. Він мав численні подяки й заохочення, зокрема нагородження грошовим фондом особового складу очолюваного ним човна, а особисто "старлея" — золотим годинником від імені наркома ВМФ. У 1940 р. на Балтійському флоті його підводний човен за всіма нормативами неодноразово здобував перші місця. У довоєнній командирській атестації був запис: "Посаді командира підводного човна відповідає. Достойний призначення на човен типу "С". Після кампанії (тобто навчань. — Ред.) 1941 р. може командувати дивізіоном човнів типу "М" XII серії". Проте доля склалась інакше — почалася війна. І командування вирішує субмарину відмінного військового підводника переправити... залізницею на Каспійське море! "Стратегічні" плани командування перервалися затяжною блокадою Ленінграда: "М-96" залишилась на Балтиці, і О.Маринеско з головою поринув у підготовку човна до бойових дій. Гарячкуватий, нетерплячий моряк наполягав на участі в бойових діях. Але вихід у море було заплановано лише на червень 1942 р. Згодом — перенесли на серпень... Нарешті отримано довгоочікуваний наказ — "...на пошук і знищення кораблів противника". І в першому ж бойовому поході 14 серпня 1942 р. підводники потопили німецький транспорт "Гелене" водотоннажністю 7000 тонн. Цей подвиг вартий щирого подиву: і переслідування ворожими катерами, коли човен-крихітку кидало вибухами в морських глибинах, і 20 ліній підводних мінних загорож, які, тричі скрегочучи корпусом об смертоносний бар'єр, пройшла пошарпана в поєдинку субмарина, і помилковий напад своїх, коли трагічного результату вдалося уникнути, знову ж таки, завдяки рішучим діям командира, раптово вигулькнувши човном поміж укотре атакуючими радянськими катерами, йому вдалося зупинити азартних "мисливців"...За цей похід О.Маринеско 13 листопада 1942 р. був відзначений першою нагородою під час війни — орденом Леніна. Йому присвоюють звання капітана 3-го рангу і направляють... у Самарканд для підвищення кваліфікації, куди було евакуйовано Військово-морську академію. О.Маринеско вкотре був позбавлений можливості воювати. Він боляче переживав півтора року такої бездіяльності (навчання не було таким уже конче необхідним), особливо пригнічувало те, що його "М-96" ("заворожений" при його командуванні) загинув.

І лише у жовтні 1944-го, аж через півроку після призначення на новий підводний човен "С-13", Олександр Іванович знову вийшов у море.... Поєдинок із "Зігфрідом", потужним німецьким транспортником, був довгим і виснажливим. Його командир виявився досвідченим моряком: ухилившись від чотирьох торпед із "С-13", відчайдушно пішов на таран підводного човна. О.Маринеско скомандував негайно випливти і вогнем своєї гармати і кулемета підводний човен зумів пустити фашистський корабель на дно. За цей поєдинок О.Маринеско був нагороджений орденом Бойового Червоного Прапора. Повернувшись на базу у фінський порт Турку, О.Маринеско із групою товаришів-офіцерів зайшли до місцевого ресторану. Того вечора, добряче випивши, Маринеско залишився ночувати у хазяйки ресторану, білявої шведки Елізабет...На базі він з'явився тільки на третій день. Це був скандал: на час бойових дій військовим узагалі категорично заборонялося мати будь-які стосунки з жінками іноземних держав. Були покарання, виклики до НКВД та інших органів "контролю". У вищого командування навіть була думка усунути О.Маринеска від командування субмариною, незважаючи на два бойові ордени. Та все ж вирішили: нехай воює! Підводника взяв "на поруки" командир дивізіону капітан 1-го рангу О.Орел. 13 січня 1945 р. "штрафники" вийшли у море, аби здійснити подвиг, названий в анналах світової історії "атакою століття". За логікою, човен із цього вояжу не мав повернутися, адже наказ "змити кров'ю" тлумачився у ті часи насамперед як "загинути геройською смертю", а не як "виконати завдання".

Драматична подія відбулася в районі Данцігської бухти. Вночі ЗО січня вирував шторм: навіть на глибині 20 метрів субмарину хитало з боку на бік. Уже півмісяця екіпаж перебував у морі в пошуках ворога. Через украй погану видимість у перископ субмарина випливає на поверхню. На п'ятнадцятиградусному морозі корпус човна, вахтові на містку і командир умить покриваються кригою. Проте чекають на німецький конвой. Нарешті зафіксовано шуми двогвинтового корабля у супроводі катерів, їхня швидкість значно вища від можливої на "С-13"... Дизелі працюють на межі, димлять: щоб не "стріляли" запобіжні клапани, між пружини забивають дріт і вставляють викрутки. Поступово, лігши на паралельний курс, човен наздоганяє загадкового велетня. О 23-й годині з лишком субмарина дає залп у чотири торпеди, які влучили в носову і середню частини та в машинне відділення. Транспорт поволі заривається носом у штормові хвилі. Але в торпедному відсіку "С-13" застряла четверта ракета, а це сотні кілограмів вибухівки! Ледь затягнувши її у корпус, човен занурюється і прямує в район загибелі транспорту. Там, за розрахунком О.Маринеска, нікому не спаде на думку їх шукати. Було потоплено німецький лайнер "Вільгельм Густлов" водотоннажністю 25480 тонн — завдовжки 208 м, завширшки 23 м. На його борту було понад сім тисяч солдатів і офіцерів, із яких 3700 — спеціально навчені підводники для укомплектування сімдесяти субмарин. Залп О.Маринеско завдав непоправних утрат військово-морським силам фашистів. А потоплення "Вільгельма Густлова", зважаючи на характеристики плавзасобу й кількість людей, можна прирівняти до... п'яти "Титаніків".Згодом субмарина під командуванням О.Маринеска потопила іще кілька потужних кораблів, зокрема, військового "Генерала Штойбена" водотоннажністю 14660 тонн, на борту якого було 3600 вишколених солдат і офіцерів вермахту. Німеччина — три дні в жалобі, А.Гітлер оголосив О.Маринеска особистим ворогом. Водночас В.Черчілль (за зрив блокади Великої Британії) ставить підводникові пам'ятник (прижиттєво!) у військово-морського флоту в Портсмуті. Веселий характер, чесність, правдивість, принциповість і незалежність та багато інших чеснот героя, на жаль, стали на заваді справжньому визнанню його заслуг. Замість зірки Героя (належної нагороди за такі подвиги), йому вручили тільки черговий орден Бойового Червоного Прапора. Після безлічі драматичних, майже трагічних ситуацій, у яких побувала "С-13", вона (до речі, таких субмарин у радянському флоті було 13), повернулась на базу з останнього бойового рейду 13 травня 1945 р. Успіх підводного човна залежав не лише від виваженості, сміливості й рішучості командира, від майстерного маневрування, а й від точного і вчасного виконання своїх обов'язків усім екіпажем. Завжди спокійний, упевнений, О.Маринеско був досить наполегливим у досягненні своїх цілей. Командуючи субмариною, ніколи не підвищував голосу на підлеглих. Проте був надто самолюбивим, образливим, чим іноді завдавав собі шкоди. Мирне життя героя не склалося. Його понижують у званні й призначають командиром... тральщика. У відчаї О.Маринеско подає у відставку і йде у торговий флот — другим помічником капітана. Якось у німецькому порту працівник, переглядаючи документи, у крайньому здивуванні запитав: "Як, знаменитий Маринеско — і лише другий помічник?!" Через погіршення зору Олександр Іванович був змушений покинути флот назавжди (1949) і пішов працювати завгоспом. Не призвичаївшись до деяких "законів" мирного часу, став жертвою махінацій, через що був засуджений до трьох років позбавлення волі, з яких відбув півтора. По тому влаштувався на ленінградський завод "Мезон", де і працював увесь час. Але народ пам'ятав подвиги видатного героя: зважаючи на незадоволення громадськості, міністр оборони СРСР поновлює його у званні капітана 3-го рангу. 25 листопада 1963 р. після тяжкої і тривалої хвороби Олександр Маринеско помер. Поховано його в Ленінграді (тепер — Санкт-Петербург), І на його могилі заводчани на власні кошти поставили пам'ятник. Минуло ще чимало часу, поки О.Маринеско (хоч і посмертно) одержав заслужену шану: 5 травня 1990 р. йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нагороду вручено його дочці — Леонорі. В Одесі і й Санкт-Петербурзі його ім'ям названо вулиці, а 17 червня 1992 р. ім'я і О.Маринеска присвоєно кораблю. Таким чином герой зміг повернутися І на батьківщину — в Одесу.

Рівноправність жінки та чоловіка. Життєвий та правовий аспекти

У Стародавньому Римі протягом майже всього розвитку римського права жінка істотно обмежувалася в правосуб’єктності. Вона, як правило, перебувала під опікою батька, чоловіка або інших родичів. За часів принципату було встановлено, що доросла жінка, яка не перебувала під постійною опікою батька чи чоловіка, могла приймати самостійні рішення щодо свого майна. Однак вона не могла перебирати на себе чужі борги. За часів правління Юстиніана помітно послабилось обмеження правосуб’єктності жінки. Однак залишалася справедливою сентенція одного з найвидатніших римських юристів Папініана: «За багатьма постановами нашого права жінки перебувають в гіршому становищі, ніж чоловіки».

Чому саме римське право стало першим нашим прикладом, запитаєте ви? Відповідь криється в тому, що римське право належить до тих унікальних витворів людського генія, котрі на кшталт семи чудес світу є найвищими досягненнями цивілізації - віхами на шляху прогресу. Римське право є «материнським» щодо практично всіх європейських правових систем.

…Перегорнувши сторінки історії та натрапивши на історію боротьби за рівноправність жінок у США, неможливо не помітити постійний сюжет, який повторюється в різних варіаціях і відбувається «у трьох актах». Спочатку на історичній арені з’являється особистість - жінка або невелика група жінок, які звертають увагу на несправедливий суспільний устрій і, на відміну від більшості, не збираються з цим миритися, починаючи, що називається, «качати права» з допомогою існуючих у демократичному суспільстві засобів впливу на владу: виступів у пресі, організації мітингів, демонстрацій, пікетувань та інших форм громадянської непокори, лобіювання законів тощо.

У питанні рівноправності жінок і чоловіків, про що зазначено в Основному законі, Німеччина, як і інші країни, значно просунулася вперед. Наприклад, у галузі освіти дівчата не лише наздогнали, а й випередили хлопців. У гімназіях дівчата складають 56% випускників; частка молодих жінок серед студентів-початківців становить в університетах майже 54%. З учнів професійно-технічних училищ, які склали випускні іспити 2006 р., дівчат було 43%. Дедалі більше жінок присвячують себе професійній діяльності. Мати певний фах стало для жінки пріоритетом і внаслідок запровадження з 2008 р. нового законодавства про фінансове утримання у випадку розлучення. У Західній Німеччині працюють уже 67% жінок, у Східній - 73%. Якщо чоловіки, як правило, працюють повний робочий день, то жінки, особливо ті, хто має малих дітей, частіше працюють неповний день.

Діяльність Ради Європи щодо забезпечення рівноправності жінок та чоловіків, відповідно до стратегічних цілей Пекінської та Віденської програм дій, які затверджено у Страсбурзі 20 травня 1996 р., спрямована на забезпечення рівноправності жінок та чоловіків та є складовою частиною її основного завдання. Маємо на увазі захист і сприяння плюралістичній демократії, верховенству права, правам людини та основним свободам. Саме це, зокрема, підтвердив Комітет міністрів Ради Європи в Декларації про рівноправність жінок та чоловіків (16 листопада 1988 р.), який визначив у цьому документі принцип рівноправності жінок та чоловіків як право людини, основну умову демократії та вимогу соціальної справедливості. У прийнятому 11 липня 1995 р. посланні до Четвертої світової конференції жінок (Пекін,

4-15 вересня 1995 р.) Комітет міністрів знову наголосив на своєму зобов’язанні розглядати принцип рівності прав як основний принцип прав людини.

Відповідно до Декларації про рівноправність жінок та чоловіків, яку прийнято Комітетом міністрів 16 листопада 1988 р. на 83 сесії Комітету міністрів Ради Європи, рівноправність жінок та чоловіків належить до основних прав людини, і це право закріплене в якості основного в багатьох міжнародних документах, в яких ці права записані, і які забезпечуються національними конституціями і законами. Будучи переконаними, що людство може збагачуватись і розвиватись, лише якщо будуть враховуватись прагнення, інтереси і таланти представників кожної статі.

1980 року Україна ратифікувала Конвенцію Організації Об’єднаних Націй «Про ліквідацію всіх форм дискримінації жінок». Цим на державному рівні підтверджено намір реалізувати на практиці ідеї рівноправності між жінками й чоловіками в усіх сферах економічного, політичного, соціального, культурного, громадського життя країни. Однак рівні права, проголошені в Конституції та інших найважливіших законодавчих актах, постійно і брутально порушуються.

Однією з найгостріших проблем в Україні є низький рівень представництва жінок в органах державного управління та в політичних структурах усіх рівнів. Тим часом ООН рекомендує державам, які підписали Пекінську платформу дій, домагатися рівного представництва чоловіків і жінок у владних структурах, державно-адміністративних установах, здійснювати заходи для суттєвого зростання кількості жінок на всіх державних, урядових та адміністративних посадах.

Метою прийняття Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» від 08 вересня 2005 р. №2866-IV було досягнення паритетного становища жінок і чоловіків у всіх сферах життєдіяльності суспільства шляхом правового забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, ліквідації дискримінації за ознакою статі та застосування спеціальних тимчасових заходів, спрямованих на усунення дисбалансу між можливостями жінок і чоловіків реалізовувати рівні права, надані їм Конституцією і законами України.

Відповідно до вказаного Закону рівні права жінок і чоловіків - це відсутність обмежень чи привілеїв за ознакою статі; а рівні можливості жінок і чоловіків - рівні умови для реалізації рівних прав жінок і чоловіків.

В Україні вже п’ять років діє Сімейний кодекс, фундаментом якого є ідеологічна рівноправність жінки та чоловіка. Він закликає до відповідального материнства та батьківства. Ним, зокрема, узаконено цивільний шлюб та шлюбний договір.

За словами Зореслави РОМОВСЬКОЇ, автора проекту Сімейного кодексу України, професора Академії адвокатури України, що викладені на сторінках газети «Суботня пошта», Сімейний кодекс важливий для української родини, але «Вважаю, що щасливим людям Кодекс не потрібен, бо у них є потужніший регулятор - почуття обов’язку, засноване на любові. І коли ти любиш своїх дітей, чоловіка, дружину, тобі не треба Кодексу. Є серце, яке підказує, що маєш зробити».

І дійсно, з нею важко не погодитися. Лише такий потужний стимулятор як любов є тією рушійною силою, потужним двигуном, що зрівнює всю нерівність між чоловіком та дружиною, робить їх одним цілим.

«Кохання - це квіточка, яку потрібно щоденно поливати і виставляти на сонце, а не сподіватися, що вона ростиме сама по собі. Вона мусить мати поживу. Так і сім’я», - це думка Зореслави Ромовської.

 

Підсумовуючи все сказане, варто відмітити, що, починаючи від часів існування Римської імперії та до наших часів, більшість країн, приймаючи власні нормативно-правові акти та загальні декларації, конвенції, намагаються усунути нерівність жінки та чоловіка. За минулі помилки колишніх керівників намагаються підняти статус жінки у суспільстві, що є своєрідною компенсацією всьому жіночому родові за ті дискримінацію та нерівність, що були колись.

Дитина має право…

        Дитина має право на освіту. Обов'язок держави полягає у забезпеченні безкоштовної та обов'язкової загальної середньої освіти. Освіта дитини має бути спрямована на розвиток особистості, талантів, розумових і фізичних здібностей кожної дитини у найповнішому обсязі. Освіта повинна забезпечити виховання поваги до батьків, до культурної самобутності, мови і національних цінностей країни. Діти мають право на відпочинок і дозвілля, право брати участь в іграх і розважальних заходах, що відповідають їх віку, та вільно брати участь у культурному житті і займатися мистецтвом. У період становлення підростаючого покоління йому необхідно прищепити правову культуру. Через не досить високий рівень розвитку нашої держави це право в деякій мірі порушується. У таких маленьких містах як Лохвиця,  дуже важко розкрити свої таланти і деякі з них залишаються приховані все життя. Кожна дитина підростаючи хоче спробувати щось нове. У нашому місті невеликі перспективи розвитку і тому коли дитина шукає щось нове, то вона, не завжди знайде для себе хороше, а й погане захоплення. У останньому випадку, це призводить навіть до порушення закону, а  відповідно і прав. Тобто: продають алкогольні напої, сигарети дітям. Наслідки не тільки шкідливі звички, а в деяких випадках подальші проблеми з законом.

           Держава має обов’язок захищати дітей від усіх форм насильства (з боку сім’ї чи опікунів). У деяких ситуаціях, коли діти отримують побої, у подальшому житті це може стати причиною психічних захворювань. Адже, я гадаю ви зі мною погодитеся, що в більшості випадків, якщо дитину били в дитинстві, то ставши батьками , вона також виховує своїх дітей  за допомогою фізичної сили, і так продовжується у наступних поколіннях. Побиття дитини інколи може  привести  до інвалідності, що тягне за собою, ще більший об’єм не вирішених питань з боку влади.

           Дитині для повного і гармонійного розвитку її особи необхідно зростати в сімейному оточенні, в атмосфері щастя, любові і розуміння, тому діти мають право на особливе піклування і допомогу. В Декларації прав дитини зазначається: «Дитина внаслідок її фізичної і розумової незрілості потребує спеціальної охорони і піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження». На мою думку головне для розвитку дитини це сімя. Як дитина відноситься до сімї, так вона буде відноситися і до інших людей, суспільства. Часто батьки за сварками забувають про своїх дітей, ці в свою чергу починають робити все, щоб на них звернули увагу. У таких дітей, в більшості випадків, порушується психіка і тільки тоді батьки починають звертати на них увагу. Але інколи,  це буває вже запізно….

          Дитина має право на захист від економічної експлуатації і від виконання будь-якої роботи, яка може бути небезпечною для її здоров'я, бути перешкодою в одержанні нею освіти чи завдавати шкоди її здоров'ю, фізичному, розумовому, духовному, моральному і соціальному розвитку. Батьки, які не здатні забезпечити  сімю, примушують дітей працювати, не залежно від їхнього віку. Якщо дитина  не згідна з цим і відмовляється, вона може  бути покарана фізичною силою. У більшості таких випадках батьки залишаються без покарання. Адже, елементарно, дитина про це боїться кому  - небуть повідомити. А соціальні служби мало переймаються проблемами окремої сімї, вони вирішують більш «глобальні проблеми».

          Ми часто не помічаємо, що порушуються права дітей або сприймаємо це як звичайне явище. Не бачимо, а інколи ми не хочемо бачити чужих проблем, проходимо і говоримо собі: «Це не наша справа, самі розберуться.... А коли стикаємося з цим самі, то  прохаємо допомоги. Але поряд, в більшості випадків такі самі байдужі люди.

            Допоможи собі сам! Все в твоїх руках! Це гасло життя, для більшості людей в нашій країні.

День спільних дій в інтересах дітей в Україні

    На першому році своєї незалежності Україна ратифікувала Конвенцію Організації Об’єднаних Націй про права дітей, що була прийнята 20 листопада 1989-го. Конвенція базується на чотирьох основних принципах: першочерговість інтересів дитини; забезпечення повноцінного життя та розвитку; залучення до громадського життя; відсутність дискримінації.
Відповідно до цього міжнародного документа реалізується державна політика, що має на меті покращення становища кожного із 9,5 млн. дитячого населення в Україні, зокрема, зменшення числа дітей, які перебувають у складних життєвих обставинах, потерпають від насильства та скрути проблемою бездоглядних, хворих, неосвічених підлітків, котрі мало не щодня потерпають від насилля, переймаються й уряди багатьох економічно розвинених країн. А ще б’ють на сполох численні громадські організації — члени Регіональної мережі країн Центральної та Східної Європи, СНД та Балтії, що співпрацюють із ЮНІСЕФ. Уже півроку вони проводять кампанію “Не залишати без уваги жодної дитини”. Організатори акції прагнуть поліпшити ситуацію щодо дитячих прав у кожній окремо взятій країні, а також нагадати главам держав про взяті ними зобов’язання щодо дотримання положень Конвенції ООН.

Україна теж долучилася до цього широкомасштабного заходу. В 2003 році на Всеукраїнському Форумі неурядових організацій було започатковано проведення 20 листопада в Україні «Дня спільних дій в інтересах дітей». Це рішення   підтримали центральна влада, благодійні фонди й підприємці. Тож сьогодні в усіх регіонах України відзначатимуть “День спільних дій в інтересах дітей”
Упродовж тижня 250 волонтерів Київського центру соціальних служб для молоді поширюватимуть біля станцій метро інформаційні буклети про права дитини, а ще майже двісті фахівців цієї служби спільно з представниками громадських організацій, підприємцями і депутатами провідують хлопців та дівчат із кризових родин. До речі,  буде відзначено найкращих волонтерів, котрі працюють за програмами “Делегати дитячих прав” та “Правова освіта молоді”.

Внесе свою дещицю в програму спільних дій в інтересах дітей і компанія “МакДоналдс”. У 16 містах України, де є ці заклади швидкого харчування, 20 листопада пройде акція “Всесвітній день допомоги дітям у “МакДоналдс”. За словами керівника Департаменту державних і громадських зв’язків Михайла Шуранова, на кошти, виручені цього дня від продажу “картоплі-фрі” та “картоплі по-селянськи”, придбають медичне обладнання для дитячих лікарень та інтернатів. Планується, що у благодійній акції візьме участь заступник Київського міського голови — секретар Київради .

У Києві було підписано зведений план дій уряду України і Дитячого фонду ООН , котрий передбачає виділення дев’яти мільйонів доларів США на реалізацію програм у нашій країні. За словами голови Державного комітету у справах сім’ї та молоді, отримані кошти спрямують на створення поліклінік, відкриття центрів матері і дитини, розвиток дитячих будинків сімейного типу, підтримку хлопців та дівчат з особливими потребами, а також молодіжної програми “Здоровий спосіб життя”. До речі, в Україні діє державна програма попередження дитячої безпритульності. Під час профілактичних рейдів соціальні працівники виявили протягом року понад 25 тисяч маленьких волоцюжок, з яких кожен четвертий дістав кваліфіковану допомогу. Також за останні півроку в Україні відкрито три притулки для неповнолітніх і три центри соціально-психологічної реабілітації, а також десять дитячих будинків сімейного типу.

Конвенція ООН про права дитини передбачає й висококваліфіковану медичну допомогу юним.

Проведення на Всеукраїнському рівні Дня спільних  дій у інтересах дітей покликане зосередити увагу всіх громадських, державних та суспільних інституцій, засобів масової інформації, батьків та самих дітей на вирішення найбільш нагальних проблем дитинства, на створення умов для благополучного зростання дитини у колі здорової сім’ї; закріплення основних прав та гарантій дітей у нормативно-правових документах шляхом реалізації прав дітей, забезпечення їхніх інтересів у реальних соціально-економічних та духовно-культурних умовах з урахуванням їх реальних потреб.

Цього року до Дня спільних дій планується проведення засідань дитячих парламентів, круглих столів з питань забезпечення прав дітей, прес-клубів, прес-конференцій, благодійних акцій, виставок, концертів, спортивних змагань інших заходів для дітей та за їх участю.

В Україні продовжується робота щодо попередження безпритульності та бездоглядності дітей, попередження жорстокого поводження, насильства, протидії залученню дітей до найгірших форм праці.

З метою профілактики негативних явищ в дитячому середовищі службами у справах дітей спільно з центрами соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, органами освіти, підрозділами кримінальної міліції у справах дітей проводився Всеукраїнський рейд «Урок», у ході якого виявлено 5947 дітей (7050 дітей у 2006 р.), які не приступили до занять у навчальних закладах. З них 1576 дітей повернуто до загальноосвітніх навчальних закладів, 283 – до інтернатних закладів, 89 дітей працевлаштовано, 128 – влаштовано до притулків та центрів соціально-психологічної реабілітації.

 В цілому основні засади та пріоритети "дитячої" політики чітко виписані у чинному законодавстві України. Так, у Законі України "Про забезпечення організаційно-правових умов соціально-правого захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування" однією з основних засад державної політики визначено створення умов для реалізації права кожної дитини на виховання в сім'ї (ст.3). У статті 6 цього ж закону передбачено, що за умови втрати дитиною батьківського піклування відповідний орган опіки та піклування повинен вжити вичерпних заходів щодо влаштування дитини в сім'ї громадян України - на усиновлення, під опіку або піклування, у прийомні сім'ї, дитячі будинки сімейного типу. А влаштування дитини до закладу для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, не позбавляє органи опіки та піклування за місцем походження та за місцеперебуванням дитини від обов'язку продовжувати діяльність щодо реалізації права цієї дитини на сімейне виховання (ст.6).

Таким чином, у статті 6 і визначено пріоритетні форми влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Це: усиновлення, опіка/піклування, прийомна сім'я та дитячий будинок сімейного типу.

Вона базується на забезпеченні шести основних прав дітей: права на життя та охорону здоров'я, права на сім'ю, на безпечне середовище, права на освіту та розвиток, на соціальну підтримку та захист дітей з сімей, які опинилися в складних життєвих обставинах, права молоді з числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Таким чином, в Україні ведеться робота щодо захисту прав дітей. А ми, діти, щоб захистити свої права   повинні знати їх і вимагати від дорослих виконання обов’язків по відношенню до нас.

Початки ідеї соборності

Ідея соборності бере свій початок від об'єднання давньоруських земель навколо князівського престолу в Києві, а її філософське коріння сягає часів Візантії. Протягом віків її практичним втіленням займались українські гетьмани Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Петро Дорошенко, Пилип Орлик. У XVIII — початку ХХ ст., коли українські землі були поділені між сусідніми державами: Польщею, Московією, Румунією, Австро-Угорщиною, ця ідея знайшла своє відображення у працях кращих вітчизняних мислителів, оскільки для боротьби за свої національні інтереси Україні була вкрай важливою територіальна єдність.

Підготовка Акту злуки

Території на які претендувала Українська Народна Республіка. В результаті ухвалення ІІІ Універсалу Української Центральної Ради 7 листопада 1917 р. була проголошена Українська Народна Республіка, до складу якої увійшло 9 українських губерній. Під впливом цих подій в жовтні 1918 р. у Львові представники західноукраїнських політичних партій створили Українську Національну Раду, а 19 жовтня того ж року було проголошено утворення Західноукраїнської Народної Республіки. Відтоді між урядами УНР і ЗУНР велися переговори про втілення ідеї соборності. 1 грудня 1918 р. у Фастові був підписаний «Передвступний договір» про об'єднання УНР і ЗУНР, у якому було заявлено про непохитний намір в найкоротший строк створити єдину державу. Восени 1918 року після перемоги революції в Австро-Угорщині, на уламках монархії утворилися незалежні держави: Австрія, Угорщина, Польща, Чехословаччина, Югославія, а також (як наслідок збройного повстання 1 листопада 1918 року у Львові та інших містах цього краю) Західноукраїнська Народна Республіка.

Проголошення злуки

Проголошення злуки було призначено на 12:00 годину 22 січня 1919 року, тобто першу річницю проголошення четвертого універсалу про повну незалежність України.22 січня було проголошено всенародним і державним святом. День видався погідний та гарний, з легким морозом. Київ був прикрашений національними синьо-жовтими прапорами, гербами. О 9:00 годині ранку в усіх церквах відправляли богослужіння. Головні торжества проголошення злуки проходили на Софійській площі. При вході з вулиці Володимирської на Софійську площу було зведено тріумфальну арку, прикрашену старовинними гербами. Рівно о 12:00 годині розпочалася урочиста церемонія проголошення Акта злуки. На масовому вічі посол Західноукраїнської Народної Республіки Л. Цегельський передав грамоту Національної Ради «Про об'єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Великою Східною Україною» голові Директорії Володимиру Винниченку.Член Директорії Федір Швець урочисто зачитав Універсал Директорії: Після урочистого проголошення злуки на Софійській площі відбувся молебень, а потім — військовий парад під керівництвом полковника Івана Чмоли. Приймав парад полковник Євген Коновалець. 22 січня 1919 р. у Києві на Софійській площі відбулися урочисті збори, на яких був проголошений Акт Злуки (об'єднання) українських земель, засвідчений Універсалом про об'єднання УНР і ЗУНР в єдину Велику Україну. Ним стверджувалось об'єднання двох тодішніх держав, що постали на уламках Російської і Австро-Угорської імперій в єдину соборну Українську державу, яка відтоді ставала гарантом загальнонаціональних інтересів українців. Століттями розірваний український народ визволився з неволі і возз'єднався на своїй землі в єдиній Українській державі.

Акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням їх самоідентифікації, становлення політичної нації. Вперше за 600 років він став реальним кроком до об'єднання українських земель, що вплинув на подальші національно-політичні процеси в Україні. Наступного дня, 23 січня, розпочався Трудовий конгрес України, який мав виконувати функцію всеукраїнського парламенту. Акт злуки було затверджено вищим законодавчим органом України. На основі цих рішень Західноукраїнська Народна Республіка перейменовувалась у Західну область УНР (ЗО УНР). Єдиним державним гербом став тризуб замість раніше затвердженого для ЗУНР золотого лева на голубому полотні. У той же час злиття урядів, армій, законодавчих органів УНР та ЗУНР відклалося до скликання Установчих Зборів об'єднаної України, як це й передбачалося ухвалою Української Національної Ради від 3 січня.

Перше офіційне святкування Соборності

22 січня 1939-го було вперше за 20 років урочисто відзначено на офіційному рівні свято Соборності. Відбулось це у Карпатській Україні (м. Хуст), на той час - автономній республіці Чехословаччині. Це був чудовий привід нагадати закарпатцям про волю, висловлену на з’їзді Всенародних зборів українців у Хусті 21 січня 1919-го про приєднання Закарпаття до Української Народної Республіки зі столицею у Києві, і легітимізувати тим самим свою програму побудови Української держави на базі «закарпатського П’ємонту».

 

 

День Єдності 1990 року. Живий ланцюг

Ця акція стала однією з найяскравіших подій під час руху за відродження незалежної соборної демократичної України та утвердження національної ідеї. Патріотичні сили в передчутті розпаду СРСР згуртувалися й 21 січня 1990 р. організували «живий ланцюг» між Києвом, Львовом та Івано-Франківськом як символ духовної єдності людей східних і західних земель України, як запорука існування єдиної, соборної України. Від 1 до 3 мільйонів людей, узявшись за руки, створили на дорогах і шосе безперервний ланцюг від Києва до Львова.

Зміни 2011 року

30 грудня 2011 року Президент України Віктор Янукович видав указ, яким скасував указ президента Віктора Ющенка 2005 року про встановлення Дня Свободи 22 листопада (присвяченого подіям Помаранчевої революції), та указ президента Леоніда Кучми 1999 року про встановлення Дня соборності України 22 січня, водночас з оголошенням 22 січня Днем Соборності та Свободи України[2][3]. Відтак офіційно 22 січня в Україні відзначають саме День Соборності та Свободи України.[7].

 

Історія Лохвицької ЗОШ І-ІІІ ступенів №2

  Історія школи сягає минулого століття. У кінці 1920 року розпорядженням Народного Комісара Освіти України навчальні заклади, що існували на Лохвиччині були перетворені на єдину семирічну трудову школу. На базі одного із таких закладів у нашому місті в цей період створилася Лохвицька трудова школа №2, яка і стала осередком сучасної Лохвицької ЗОШ І-ІІІ ступенів №2.

  У двадцятих роках директором трудової школи №2 працював Самійленко Михайло Антонович. Школа знаходилась на вулиці Роменській (тепер Леніна), в районі СПТУ. Очевидно, що виникла вона на базі колишньої жіночої гімназії. У кінці 20-х на початку 30-х років освіті приділялася значна увага, йшов пошук нових форм і методів навчання. Згодом Лохвицька трудова школа №2 перемістилася у приміщення “генералових будинків” по вулиці Жовтневій (тепер ТСОУ) та в будинок Корсачки. У приміщенні будинку Корсачки розміщувалися початкові класи, а в “генералових будинках” – старші класи, бібліотека, майстерня, їдальня.

  На початку війни, у 1940 році, школа офіційно стала середньою школою №2. У роки німецької окупації у приміщенні школи розміщувалася німецька жандармерія. У 1941 році у школі був перший випуск 8 класу, а навчання дітей у 9 класі було перерване війною. Доречі один із випускників 1941 року пройшов весь фронт і до кінця своїх днів проживав у селі Яшники – це Давиденко. Перших випускників школи розкидала війна по світу, а то і забрала в могилу. В роки окупації школа припинила своє існування, а все її майно було знищене.

  У 1943-1945 роках у школі навчалися лише учні 1-3 класів. Школа була недобудована, не вистачало приміщень. У повоєнні роки Лохвицька середня школа №2 стала семирічною. У цей час її очолював Міщенко Тимофій Петрович. Відповідно до рішення Лохвицького РКП (б) У директором школи від 25.08.1952 року призначено Костенка Олексія Андрійовича, за роки директування якого (1952-1960 рр.) школа змінила свій статус: стала Лохвицькою середньою школою №2. 31 серпня 1958 року Костенкові Олексю Андрійовичу присвоєно звання “Відмінник народної освіти”.

  З 26 серпня 1960 року директором школи призначено Фесуна Григорія Платоновича. Влітку 1961 року він, разом із групою працівників освіти, побував у Румунії та Болгарії. У 1969 році школу очолив Бейкун Андрій Філонович. За роки його роботи (1969-1976 рр.) школа перейшла у новозбудоване приміщення, а у 1971 році, за рішенням виконкому, стала середньою. Таким чином у приміщенні сучасної школи педагогічний колектив розпочав роботу у жовтні 1971 року.

  З 1976 по 1984 рік директором школи був Логінов Володимир Іванович, а з 1984 по 1987 рр. на посаді директора школи працювала Любченко Валентина Степанівна. З 1987 року директором нашої школи стала колишня випускниця Панченко Людмила Миколаївна. Кожен із директорів вніс значний вклад у розвиток школи. Про кожного з них і сьогодні з повагою згадують як вчителі так і випускники школи.

  З 1992 року Лохвицька середня школа №2 стала  загальноосвітньою школою І-ІІІ ступенів №2.

  У нашій школі навчався Герой Російської Федерації Гапоненко Павло, який ціною власного життя врятував від смерті 13 солдат.

  З 1988 по 2010 роки серед випускників школи було 52 золотих медалісти та 23 – срібних. Учні нашої школи займали призові місця на Всеукраїнських олімпіадах: Панченко Олексій не один рік був переможцем Всеукраїнської олімпіади з біології, готувала його до перемог Отюцька Галина Василівна; Матюшенко Карина була переможцем Всеукраїнської олімпіади з німецької мови, її керівником була Панченко Людмила Миколаївна.

  Сьогодні у школі працює 31 учитель, які навчають 272 учні.

  Уже у цьому навчальному році ми маємо 28 призера і переможця районних олімпіад із різних предметів, 6 – призерів, 5 – призерів та переможців обласних олімпіад. Учні нашої школи беруть участь у районних, обласних, Всеукраїнських, Міжнародних конкурсах і показують непагані результати. Ви можете пишатися, що навчаєтесь у Лохвицькій ЗОШ І-ІІІ ступенів №2.

Визволення Лохвиччини

От і знову вересень... Місяць, що поєднує в собі радість і сльози, печаль і світлі мрії на майбутнє.

В грізні роки Великої Вітчизняної війни вересень став доленосним місяцем для нашого лохвицького краю.

1941 рік... 12 вересня фашистські війська захопили наше місто. У погожі дні на полях краю клекотали тяжкі жорстокі бої. Кров, смерть, сльози, втрата рідних і близьких - ось такий вересень 1941-го. Тому в наш час вересень - це Дні пам'яті полеглих.

1943 рік... Минули два роки окупації. Той вересень приніс жадане звільнення лохвичан від фашистської неволі. Знову кровопролитні бої, але бої за визволення рідної землі, знову сльози, але сльози радості і надії на світле майбутнє.

Сьогодні хочеться поділитися тим, про що пишеться в архівних документах Лохвицького краєзнавчого музею, зокрема, про те, які частини звільняли наш край від ворога у вересні 1943-го, хто відзначився в боях, а хто й загинув, визволяючи нашу рідну землю.

Після розгрому ворога на Волзі та Курській дузі наша армія розгорнула впевнений наступ, визволяючи окуповані міста та села. У книзі мемуарів «На Південно-Західному фронті» двічі Герой Радянського Союзу, Маршал Радянського Союзу К.С.Москаленко згадує про бойові дії 40-ої армії, якою він командував і яка входила до складу Воронезького фронту, що звільняв наш край у вересні 1943 року: «Поновивши наступ 9 вересня і взаємодіючи з військами 38-ої армії, правофлангові з'єднання 40-ої армії наприкінці третього дня не тільки виконали поставлене завдання, але й проскочили на 20 км на захід від вказаного їм рубежу. Ми сходу форсували Хорол і стрімко наближалися до Сум... Оцінивши обстановку,яка відкривала перед нами можливості дальшого розвитку успіху, командування фронту віддало наказ продовжувати наступ і вже 13 вересня наші правофлангові війська на широкому фронті форсували Сулу і визволили Лохвицю...».

Так, дійсно наше місто звільнили війська 309-ої стрілкової дивізії під командуванням полковника (а з 17 вересня 1943 року генерал-майора) Дмитра Феокгистовича Дрьоміна, що входила до складу 40-ої армії Воронезького фронту, яким командував генерал М.Ф.Ватутін.

Особливо в боях за визволення нашого міста відзначився 957-ий стрілецький полк підполковника Г.М.Шевченка (загинув в боях за м.Пирятин). Він першим сходу форсував річку Сулу у районі Луки і захопивши рубіж Яхники - Дереківщина, перетнув таким чином шляхи, що вели з Лохвиці на північ і північний схід. Вдало маневруючи, підрозділи 957-го стрілецького полку почали заходити в тил ворожого гарнізону і відвернули на себе його увагу.

Цим уміло скористався командир першого батальйону 955-го стрілецького полку капітан Д.П.Потилицин. Дружно ринувши в атаку, його роти одночасно захопили всі три мости через Сулу. Ворог ще не встиг їх знищити, намагався відкинути наших бійців за річку. Але вони героїчно трималися до підходу основних сил девізії.

Незабаром бій вже тривав на західній і південно-західній околицях міста. Наприкінці дня ворожий гарнізон було розгромлено.. А його рештки втікали в південно-західному напрямку.

Та ворог легко не здавався. Ще протягом кількох днів йшли жорстокі кровопролитні бої на території краю. З втратою нашого міста ворог не міг змиритися, а тому 13 і 14 вересня піддав його масовим нальотам авіації.

Як згадував майор у відставці (в той час він був лейтенантом медичної служби) Чепурко Григорій Іванович: «Наша медсанрота знаходилася в селі Млини, що поруч з Лохвицею, а штаб 959-го стрілецького полку в Лохвиці. Після обіду 14 вересня 1943 року під час нальоту ворожої авіації, загинули наш командир полку Мащенко Федір Григорович і начальник штабу майор Олексій Олексійович Котін. Того ж дня під вечір ми їх поховали в селі Млини. Під час ворожого нальоту загинула і лікар медсанчастини капітан медичної служби Марія Демченко».

До речі, сьогодні Мащенко Ф.Г., Котін О.О., Демченко Марія захоронені в братській могилі села Гиряві їсківці, а їх імена висічено на обеліску. Сам Григорій Іванович Чепурко після війни працював лікарем, проводив велику виховну роботу серед молоді, багато зробив для вшанування пам'яті своїх полеглих однополчан, проживав останнім часом в с.Вишеньки Київської області.

Тяжкий то був час. Втрачаючи друзів, однополчан, бійці впевнено йшли вперед, визволяючи рідну землю.

Участь у звільненні Лохвиччини від німецько-фашистських загарбників брала 45-а гвардійська Гусятинська танкова бригада під командуванням М.В.Моргунова. В період звільнення бригада була 200-ою і входила до складу 8-го танкового корпусу під командуванням Гетьмана А.М.. Танкісти бригади брали участь у звільненні Яремівщини, Бодакви, Пісок, Червонозаводського, Лохвиці. Тяжкі то були бої, про що свідчать братські могили в Яремівщині, Пісках та інших населених пунктах. В цих боях особливо відзначилося чимало бійців і командирів. Так, батальон майора Дубодєдова при звільненні села Пісок першим увірвався в село, розгромив частини ворога, що знаходилися там, і забезпечив швидше просування наступаючих частин.

Механік-водій танка Герой Радянського Союзу Гентович Вітольд при форсуванні річки своїм танком пішов на таран батареї ворога, розчавив чотири гармати, чим врятував життя багатьом танкістам і забезпечив батальйону виконання поставленого завдання. А механік-водій танка Старков в складі першого танкового батальйону першим на своєму танку увірвався у Піски, підбив самохідну гармату ворога, потім розчавив гусеницями свого танка ворожу протитанкову гармату, але танк його був підпалений. Відважний воїн загинув, проте поставлене завдання виконав.

Приклади мужності, героїзму, самопожертви наших бійців можна наводити безліч. Не можна не згадати і І.Я.Ольшанського. Його танк під час звільнення району першим увірвався на лохвицьку землю.Останнім часом Іван Якович проживав у Ромнах і був частим гостем лохвичан, край яких він визволяв від ненависного ворога.

І в день звільнення краю від німецько-фашистських загарбників хочеться сказатит всім, хто воював на фронтах війни, всім, хто кував перемогу в тилу, всім, хто боровся в окупації, хто зазнав страхіть концтаборів, німецької каторги - наша шана і доземний уклін.

Наше місто у просторі часу

Краю наш Лохвицький, слався в віках,

Велич твою не зламати,

Земле любима, зігріта в руках,

Будем тебе шанувати!

У Центральній Україні, в північно-західній частині Полтавської області, між високих пагорбів та широких долин розкинула химерне мереживо своїх мальовничих вулиць ЛОХВИЦЯ - стародавнє українське місто.

Кожного, хто приїжджає сюди, огортає вона неповторним затишком та спокоєм, вражає багатством унікальної природи. Лохвиця по праву пишається своїм скарбом - лохвичанами, які стали її окрасою і славою. Тут живуть прекрасні та щирі люди, які бережуть історію, невтомно дбають про сьогодення, турбуються про майбутнє.

Лохвиця існує багато століть. Археологічні дослідження свідчать,що місцевість, де розташована сучасна Лохвиця, була освоєна людьми ще в VІІІ –Х століттях. В межах міста існувало кілька древніх поселень, рештки городищ яких збереглись до наших часів.

Очевидно,що основою сучасної Лохвиці стало поселення в її центрі. Розташоване на межиріччі Сулиці і Лохвиці, воно займало вигідне стратегічне положення – захищалось майже з усіх боків природною водною перешкодою. В разі нападу ворогів основним завданням жителів був захист вузького перешийку суходолу на заході, поблизу сучасного містка до Соснового парку неподалік від краєзнавчого музею. При наявності міцного частоколу і рову зробити це було неважко.

Аналіз історичних подій показує, що Лохвиця, як укріплення з навколишнім поселенням, почала свій інтенсивний розвиток саме з кінця Х століття, коли київський князь Володимир Святославович наказав будувати на східних кордонах першої слов’янської держави укріплення та міста, які мали стати форпостами в боротьбі слов’ян з печенігами, половцями та іншими кочовими племенами.

Входячи до складу Переяславського князівства, Лохвиця, разом з укріпленими поселеннями Ромни, Лубно (Лубни), Синець(Сенча), утворювали Посульську лінію оборони Київської Русі і справно несли сторожову службу в ХІ-ХІІ століттях, коли агресивні орди кочівників неодноразово намагались прорватись до Києва саме по лінії Сули.

Існує кілька легенд відносно походження назви міста. Найбільш вирогідним є твердження, що поселення дістало назву по імені річки, на якій було розташоване. Назва річки, безумовно, значно старіша від міста і походить від назви дикої маслини «лох», що була дуже розповсюдженою на її берегах, та й зараз часто зустрічається. Не виключено, що саме пора цвітіння лоху, коли береги річки ніби одягалися в жовто-сріблясті шати, і дала нашим предкам поштовх до створення поетичної географічної назви. До речі, зневажлива назва- Суха Лохвиця – невірна, і увійшла в побут недавно, коли ми, лохвичани, занедбали свою річку. А на старих картах можна чітко бачити, що Сухою Лохвиця позначалась лише до Шмиглів, а нижче по течії зажди була повноводою і не пересихала.

Та якщо Лохвиця, хоч і в жалюгідному стані все ж дожила до наших часів, то доля іншої нашої річки – Сулиці_ більш гірка, бо лишився від неї лише спогад та заболочене русло. А ще століття назад в нашій місцевості існувало унікальне явище, яке приваблювало географів: дві річки, які текли в районі міста майже поруч, мали супротивні течії! Якщо Лохвиця в Сулу впадала, то «хитра» Сулиця неподалік від місця злиття цих річок з Сули витікала, несла свої води майже через всю Полтавську область і на території сучасного Лубенського району знову в Сулу впадала.

Велике лихо спідкало слов’ян в першій половині ХІІІ століття – зі сходу в руські князівства, на які розпалась Київська Русь, вдерлась татаро-монгольська орда хана Батия. Десятки слов’янських міст і поселень було пограбовано і зруйновано загарбниками. Не минула лиха доля і Лохвицю. Близько 1239 року обидва поселення, що знаходились на той час в межах міста були захоплені кочівниками і спалені вщент. З тих пір життя відновилося лише на місці сучасного центру – вирішальну роль зіграло його вигідне положення.

Період ХІІІ-ХІV століть характерний загальним ослабленням Русі, викликаним татаро - монгольським ігом і внутрішніми міжусобицями князів. Скориставшись ситуацією, литовські князі захопили значну частину руських земель, в тому числі і Переяславське князівство, до складу якого входила Лохвиця з навколишніми селами.

В 1320 році вона вперше згадується в історичних джерелах.

Лохвицькому району - 90

В перші весняні дні жителі краю відзначатимуть знаменну дату – 90 років від дня створення Лохвицького району. Мова йде про малесенький, якщо поглянути на карту України (а тим паче світу), шматочок землі: лише про один район на Полтавщині – Лохвицький. І про його найбільше багатство про людей, яких виплекала ця земля, його історію і природні багатства. Невеличке містечко із милозвучною назвою – Лохвиця, а також ота часточка великого світу, окреслена рамками одного району з тією ж назвою, має славетну історію.

Лохвицький район було створено згідно з Постановою Президії ВУЦВК від 7 березня 1923 року «Про адміністративний територіальний поділ Полтавської губернії», в складі колишніх волостей Лохвицького повіту: Лохвицької, Лучанської, Яхницької, Пісківської, Жабської та Свиридівської.

Та його історія сягає значно глибше, у 1781 рік, коли у складі Чернігівського намісництва було створено Лохвицький повіт, який з 1802 року входив до Полтавської губернії.

Площа повіту, за даними генеральногомежування 1859 року, становила 2342 кв.версти. Через повіт протікала річка Сула з притоками Лохвиця, Сулиця, Многа, Артополот.

Станом на 1.01.1895 року у повіті налічувалось 158 636 чоловік населення.

На той час в повіті діяло 32 народні училища і 17 амбулаторій. В 1912 році Лохвицький повіт включав 260 населених пунктів, об'єднаних у 15 волостей.

22 січня 1918 року на першому з'їзді Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів в Лохвицькому повіті було проголошено Радянську владу і обрано виконавчий комітет.

У 1920 році в повіті було націоналізовано близько 30 промислових підприємств. Діяло 185 трудових шкіл, 12 дитячих садків, 6 дитячих будинків, 43 хати-читальні, 19 шкіл для дорослих, 15 бібліотек, 32 хори, краєзнавчий музей.

У 1923 році Лохвицький повіт був ліквідований і на його основі створений Лохвицький район. Центр – старовинне місто Лохвиця.

Лохвиця існує багато століть. Поселення на місці сучасної Лохвиці існували вже за часів Київської Русі і навіть раніше - у 8 столітті, в епоху роменської культури. В історичних джерелах місто вперше згадується у 1320 році.

За часів Київської Русі Лохвиця входила до складу Переяславського князівства і була одним із укріплень Посульської оборонної лінії.

У 1648-1658 роках Лохвиця - центр козацької сотні Миргородського, а пізніше - Лубенського полків.

Страшна пожежа 1680 року, чума 1689, 1710, 1718 років та війна зі шведами завдали лохвичанам багато страждань та непоправимих втрат. У 1740 році від 25-ти тисячного населення залишилося 1200 мешканців.

За даними 1894 року в місті проживали вже 11 тисяч лохвичан.

Після ліквідації автономії Лівобережної України Лохвиця мала статус центру повіту Чернігівського намісництва (1781-1796р.р.), заштатного міста Малоросійської губернії (1796-1802р.р.), центру Лохвицького повіту Полтавської губернії(1802-1921 р.р.)

Радянську владу у Лохвиці проголошено у січні 1918 року. В період колективізації на околицях міста було створено 7 приміських колгоспів.

У роки німецько-фашистської окупації у Лохвиці діяла міська підпільна група і антифашистське підпілля. У вересні 1943 року місто було звільнене 309-ю стрілецькою дивізією Воронезького фронту під командуванням полковника Дрьоміна Д.Ф.

Сьогодні місто Лохвиця - центр Лохвицького району Полтавської області. Невід'ємною частиною життя міста є районна бібліотека, яка знаходиться по вулиці Перемоги. Будинок бібліотеки був споруджений 1907 року Лохвицьким товариством сільських господарів. Частину двоповерхового приміщення займав книжковий салон з бібліотекою. На той час в повітовому центрі було вже немало красивих капітальних будівель, але ця - одна з кращих цеглянка, з високою стелею і великими вікнами; розташований на другому поверсі актовий зал освітлювався зверху денним світлом через спеціальні скляні башточки, вбудовані в покрівлю. Є припущення, що в проектуванні будинку приймав участь український архітектор В.Г.Кричевський, автор будинку Полтавського земства (нині обласний краєзнавчий музей).

Саме в будинку Товариства сільських господарів 28 грудня 1917 року на зборах дизертирів присланий з Петрограда Д. Прилипін проголосив у Лохвиці радянську владу.

У 1919 році тут зароджувався музей, який спочатку мав археологічний профіль. В радянські часи приміщення облюбували органи влади: повітовий (районний) виконком і, звичайно ж, райком ВКП(б), чия роль дедалі більше зростала.

Під час окупації тут хазяйнували німці. В листопаді 1942 року в підвалі будинку гітлерівці утримували близько 50-ти заарештованих активістів підпілля у вірменському регіоні. 12 з них були розстріляні.

В повоєнні роки в будинку знов знаходився райком партії. Звідси від'їжджали наші земляки на шахти Донбасу, на освоєння цілини. Після переїзду райкому на початку 1970-х новозбудований адмінбудинок на площу Перемоги, старе приміщення було передане бібліотеці, районному архіву та відділу народної освіти. Зараз у цьому будинку знаходяться: бібліотека, районний архів, насіннєва станція, рада ветеранів та територіальний центр управління праці та соціального захисту населення.

А тепер невелика розповідь про історію створення нашої бібліотеки.

Першим бібліотечним закладом в Лохвиці була створена в 1872 році приватна бібліотека Н.Пижової.В 1887 році відкрилась бібліотека при Лохвицькому Товариствісільських господарів(бібліотекар Марія Івченко). Створена спочатку виключно для забезпечення членів Товариства сільськогосподарською літературою і періодичними виданнями, вона була перетворена в громадську. 19 грудня 1889 року загальні збориТовариства після доповіді його члена В.А.Івченка прийняли відповідну постанову і з лютого 1890 року бібліотека з читальнею, стала обслуговувати місто і, навіть, частину Лохвицького повіту. Службовці сільськогосподарського Товариства і Лохвицького земства мали право користуватися її фондами безкоштовно, для решти була запроваджена платна підписка.

Помірна, майже символічна ціна на послуги робила бібліотеку доступною для всіх зацікавлених, нею охоче користувались навіть сільські вчителі. Фінансувалась за рахунок окремих внесків засновників і абонементної плати. Діяв добовий абонемент: за користування книгами і журналами бралась плата 5коп., газетами - 2коп. На кінець 1890 року бібліотека мала 948 назв книг і 40 періодичних видань, з них 180 назв книг і 17 газет і журналів були загального змісту. Бюджет закладу становив 318крб.24коп. Передплатників бібліотечних послуг було 261 чоловік.

В 1910 році підписників було 413, з них 109 - безкоштовних.В користуванні було 42 періодичних видання, видано 11 645 книг. Станом на 1911 рік бібліотечний фонд становив понад 6 тис.томів, з них загального змісту - 3,5тис, сільськогосподарського - 2,5тис.томів, не рахуючи періодичних видань.

3 часу заснування бібліотеки немало пожертвувань було зроблено приватними особами та Харківського громадською бібліотекою і Румянцевським музеєм. Бібліотечний фонд практично повністю був російськомовним.

Справами бібліотеки спочатку завідувало правління Товариства сільських господарів, але з 1893/4 року обираються спеціальні комітети і комісії з числа читачів. Вони самі виписували книги і журнали, вели поточні справи бібліотеки, складали каталог тощо. В зв'язку з витратами на друкування каталогу, що перевищили бюджет, з 1 вересня 1914 року бібліотечний комітет увів підвищену підписну плату і плату за кожне відвідування читальні (Ікоп.).

3 1907 року бібліотека містилась в новозбудованому будинку Товариства сільських господарів. Вже в радянські часи на базі бібліотеки Товариства було створено громадську міську бібліотеку. В 1919 році вона ще розміщувалася за старою адресою в центрі Лохвиці, а вже в 1922році разом з музеєм вона займала приміщення поруч з Народним будинком по вулиці Лубенській (нині Шевченка), де за народними переказами в ХУІІІ столітті містилась козацька школа, в якій певний час викладав Г.С.Сковорода. В період святкування 200-річного ювілею видатного мислителя і народного просвітителя в 1922році фонди бібліотеки поповнились багатьма новими виданнями. Тоді ж рішенням Лохвицького повітвиконкому бібліотеці було присвоєно ім'я Г.С.Сковороди.

Напередодні Великої Вітчизняної війни бібліотечний фонд нараховував 16 тис. книг. В двох її відділах працювало 4 бібліотекарі. Війна і німецько-фашистська окупація завдала бібліотеці великих збитків - збереглося менше 4тис. книг, серед яких були, на щастя, і цінні видання (напр. „Энциклопедический словарь" кінця ХІХ-початку ХХст.). Відновлена в листопаді 1943 року, бібліотека розміщувалась на розі вулиць Перемоги і Р.Люксембург. Пізніше вона кілька разів міняла адресу і зараз знаходиться по вул.Перемоги, 10, в колишньому будинку Товариства сільських господарів.

До 1976 року в приміщенні працювали 2 бібліотеки: районна дитяча і бібліотека для дорослих.

Рішенням уряду в 1976 році була проведена централізація, яка об'єднала бібліотеки району в єдину систему.

Кожного, хто приїжджає в Лохвицю, огортає вона неповторним затишком та спокоєм, вражає багатством унікальної природи. Лохвиця по праву пишається своїм скарбом - лохвичанами, які стали її окрасою і славою. Тут живуть прекрасні та щирі люди, які бережуть історію, невтомно дбають про сьогодення, турбуються про майбутнє.

Повіт вітряків
На календарі був 1803 рік. Саме тоді Лохвиця стала повітовим містом. Тут слід зазначити, що колишній Лохвицький повіт, обіймаючи дев'ять волостей і одне староство, був по території значно більшим від сучасного району. До нього входили і Чорнухи, і Варва. В селах і хуторах проживало 45116 чоловік. Все населення поділялось на такі станові групи: козаків — 24621, поміщицьких селян — 19750, міщан — 285-душ. Решта — дворяни, купці, церковнослужителі. Примітна така деталь. В повіті в ту пору мешкало 120 євреїв. Такої кількості їх не було в жодному повіті губернії.
Як говорять, не обділив бог щедротами цей кран. Просторі родючі ниви, ліси і переліски, багаті випаси, тихоплинні річки та озера з сивої давнини заселялись козацькими родинами, трудовим людом. Лохвицькі землі манили козацьку старшину, а згодом — місцевих і захожих магнатів. Виростали поміщицькі маєтки, фільварки. Обширні землеволодіння належали Гамаліям, Ґалаґанам, Мартосам, Милорадовичам та іншим вельможам.
Села й хутори потопали в зелені садків, а на їх околицях весело вимахували крилами млини. Тільки подумати, в ту пору в повіті налічувалось 645 вітряків. Більше їх ніде не було. А сьогодні проїдь вздовж і впоперек район-— жодного не побачиш. Як прикро, що дармову силу вітру не використовуємо. Окрім вітряків, тут було чимало ґуралень. На початку минулого століття їх налічувалось 167.
Серед населених пунктів повіту крупними були стародавні містечка Сенча, Чорнухи та Варва. В Сенчі тоді мешкало 3144. чоловіки, було три церкви. А всього на Лохвиччнні проводили службу 69 храмів. У Варві проживало 2211, а в Чорнухах — 1984 душі. Щорічно у Сенчі відбувалось чотири великих ярмарки. А базари тут збирались кожного дня. Торгували хлібом, худобою, птицею, рибою, горілкою, овочами, фруктами, медом, виробами місцевих ремісників.
Якою ж була Лохвиця, відколи стала повітовим центром? Як відомо, її історія бере початок з часів існування переяславського князівства, коли створювалась посольська оборонна лінія. Саме тоді і була закладена фортеця у досить вигідному місці. З трьох боків її захищало звивисте русло річки Лохвиці, а з південно - східного боку заболочена пойма Сулиці. Відтоді багато втекло води, а ще більше пронеслось над землею подій. Не один ківш лиха довелось спити захисникам древньої фортеці.
Після того, як царський уряд назавжди похоронив гетьманське самоуправління, Лохвиця стає повітовим містом Чернігівського намісництва. А в 1797 році її переводять в число позаштатних міст. Через п'ять літ знову відновлюється повіт, тепер уже в складі Полтавської губернії, і Лохвиця здобуває статус його центру. Місто в ту пору нагадувало звичайне велике село. Відсутній був будь-який план міста. Тому кожен забудовувався на свій розсуд. Сільські хати. а їх налічувалось 716, були під солом'яним чи очеретяним дахами. Жодної кам'яниці. В різних кінцях Лохвиці підносились бані шести церков, чотири дерев’яні, а дві – кам’яні.
Проживало в місті 4011 душ, із них чоловічої статі — 2156, жіночої — 1855. З давніх давен Лохвиця вважалась містом ремісників і торговців. Тут діяло чотири великі цехи: кравців, шевців, ковалів та м'ясників. Отож, майстрового люду налічува¬лось до 140 душ. Продук¬ція, яку вони виробляли, славилась далеко за ме¬жами цього краю.
Окрім ремісничого лю¬ду, в Лохвиці мешкали і місцеві купці. Одних кра-мниць було 112. Тут що¬року збиралось чотири великих ярмарки. Всі вони, як і повсюди, були при¬урочені до церковних свят. З 2-го і по 8-е лютого (за старим стилем) проходила Всеїдна ярмарка. Шостого травня збирались на Переполовинську, а 8-го липня — на Прокопівську. У вересні 20-го числа, з'їжджались на торжище, яке іменувалось Євстафійським.
На торговому майдані двічі на тиждень сходились лохвичани на базар.
На великі і малі торжища приїздили купці з різних кінців Росії. З Путивля, Волохова, Ромен, Лубен купці привозили «красний товар», коси, юхту. Конопляну олію, дьоготь, дерев'яний посуд, дошки, горілку пропонували негоціанти з Стародуба, Борзни, Сосниці, Воронежа, Коропа, Нових Млинів. З Криму, Дону та Таврії чумаки доставляли сіль та рибу. З довколишніх хуторів, сіл та поміщицьких маєтків на ярмарок приганяли корів, коней, іншу худобину, які. Здебільшого, скуповувалися російськими купцями. Під час бучних торгових операцій місцеві власті і жителі Лохвиці мали добрий зиск. Ціни на квартиру підскакували до двох карбованців.
З опису городничого таким постає в нашій уяві місто, яке тільки-но стало повітовим центром. А потім починається, так би мовити, нова сторінка в його історії. Дбаючи про розвиток Полтавського краю, перший генерал-губернатор, князь О. Б. Куракін наказав губернським креслярням розробити плани забудови повітових міст. В 1804 році та¬кий план був складений і для Лохвиці. З нього довідуємося, що центр міс¬та полишався на місці торгового майдану колишньої фортеці. Новий план забудови базувався на прямокутній сітці вулиць. Через центральний майдан пролягала головна вулиця — шлях із Прилук на Лубни. Із сходу на площу виходила Миргородська вулиця. Згідно плану в центрі міста передбачалось побудувати приміщення для городництва, суду і казначейства, поштову контору та крамниці. Треба відмітити, що задум забудови центру був згодом здійснений, а от околиці лишились такими, як і в старовину. І все ж, повідомлення лохвицького городничого в губернське правління було своєрідним поштовхом для заснування нинішнього центру міста.
Іван НАЛИВАЙКО,журналіст, краєзнавець


З матеріалів газети «Зоря Полтавщини»

Лохвиця : віки і факти

Тисячоліття назад дрімучі ліси стояли над красунею Сулою, яка плавно і величаво несла чисті води до сивого Дніпра. Розкішна багата рослинністю і дичиною місцевість здавна приваблювала до себе людей — сама природа сприяла заселенню території. Археологічні дослідження свідчать, що місцевість, де розташовані сучасна Лохвиця, була освоєна людьми ще в VIII—X століттях. В межах міста існувало кілька древніх поселень, рештки городищ яких збереглись до наших часів. Це, перш за все, слов'янське городище часів роменської культури (VIII—X століття) на північній терасі височини Лазірки (Благодарівка), нагірне городище періоду Київської Русі на середині височини Лазірки (IX—XIII століття) та городище часів Київської Русі на місці центру Лохвиці.
Недавно неподалік від заводу продтоварів «Зоря» при забудові вулиці Жукова було виявлено залишки ще одного городища періоду роменської культури. На жаль, швидкі темпи забудови не дозволили провести належ-
ні дослідження, і до музею потрапили лише окремі археологічні знахідки, здебільшого фрагменти ліпкого посуду.
Очевидно, що основою сучасної Лохвиці стало поселення в її центрі. Розташоване на межиріччі Сулиці і Лохвиці, воно займало вигідне стратегічне положення — захищалось майже з усіх боків природною водною перешкодою. В разі нападу ворогів основним завданням жителів був захист вузького перешийку суходолу на заході, поблизу сучасного містка до Соснового парку неподалік від краезнавчого музею. При наявності міцного частоколу і рову зробити це було неважко.
Аналіз історичних подій показує, що Лохвиця, як укріплення з навколишнім поселенням, почала свій інтенсивний розвиток саме з кінця X століття, коли київський князь Володимир Святославович наказав будувати на східних кордонах першої слов'янської держави укріплення та міста, які мали стати форпостами у боротьбі слов'ян з печенігами, половцями та іншими кочовими племенами.
В літопису за 997 рік говориться: ,.И рече Владимир: «Се не добро, еже мало городов около Киева. И нача ставить городы на Десне и по Востри, и по Трубежеви, и по Суле, и по Стугне. И поча нарубати муже лучши от словен и кривич, и от чюди, и от вятич, и от сих населя городы, те бо рать от печенег, и бе воюяся с ними и одлия им».
Входячи до складу Переяславського князівства, Лохвиця, разом з укріпленими поселеннями Ромни, Лубно (Лубни), Синець (Сенча) утворювали Посульсоку лінію оборони Київської Русі і справно несли сторожову службу в XI—XII століттях, коли агресивні орди кочівників неодноразово намагались прорватись до Києва саме по лінії Сули.
Існує кілька легенд відносно походження назви міста. Найбільш вірогідним є твердження, що поселення дістало назву по імені річки, на якій воно розташоване. Назва річки, безумовно, значно старіша від міста і походить від назви дикої маслини «лох», що була дуже розповсюдженою на її берегах, та й зараз часто зустрічається. Не виключено, що саме пора цвітіння лоху, коли береги річки ніби одягалися в жовто-сріблясті шати, і дала нашим предкам поштовх до створення поетичної географічної назви. До речі, зневажлива назва — Суха Лохвиця — невірна, і увійшла в побут лише недавно, коли ми, лохвичани, геть занедбали свою річку. А на старих картах можна чітко бачити , що Сухою Лохвиця позначалась лише до Шмиглів, а нижче по течії завжди була повноводою і не пересихала.
Та якщо Лохвиця, хоч і в жалюгідному стані все ж дожила до наших часів, то доля іншої нашої річки — Сулиці — більш гірка, бо залишився від неї лише спогад та заболочене русло. А ще століття назад в нашій місцевості існувало унікальне явище, яке приваблювало географів: дві річки, які текли в районі міста майже поруч, мали супротивні течії! Якщо Лохвиця в Сулу впадала, то «хитра» Сулиця неподалік від місця злиття цих річок з Сули витікала, несла свої води майже через всю Полтавську область і на території сучасного Лубенського району знову в Сулу впадала.
Велике лихо спіткало слов'ян в першій половині ХШ століття — зі сходу в руські князівства, на які розпалась Київська Русь, вдерлась татаро -монгольська орда хана Батия. Десятки слов'янських міст і поселень було пограбовано і зруйновано загарбниками. Не минулалиха доля і Лохвицю. Близько 1239 року обидва поселення, що знаходились на той час в межах міста — на
Лозірках і в центрі - захоплені кочівниками і спалені вщент. З тих пір життя відновилося лише на місці сучасного центру — вирішальну роль зіграло його вигідне положення.
Період XIII—XIV століть характерний загальним ослабленням Русі, викликаним татаро-монгольським ігом і внутрішніми міжусобицями князів. Скориставшись ситуацією, литовські князі захопили значну частину руських земель, в тому числі і Переяславське князівство, до складу якого входила Лохвиця з навколишніми селами.
В 1320 році вона вперше згадується в історичних джерелах.
С. ЛЕСИК.
директор краєзнавчого музею імені Г. Сковороди.
( З матеріалів газети «Зоря» )

 

 

 

 

  • 220x90 MONMS static

    wodenuk

    logopoippo2
  • pol yprav188x80 pedrpesacom banner dotsOsvitaUA logo
  • LogoTop.uk-UA
by joomlana.net